-         Ось і розділили, — сказала бабуся. Біленька  хусточка  відтіняла її чорні брови і засмагле

обличчя. Ось хусточка зсунулась набік, і з-під неї вибилось пасмо сивого волосся. Очі в цей момент випромінювали тепло і щирість, та в них неможливо було  сховати краплинки суму ,  і очі самі по собі наповнились кришталево чистими сльозами.

-         Не сумуй! – ледь чутно вимовив Богданко, обнявши бабусю.

Вони розподіляли пенсію та грошову допомогу на опікунство. Блакитний конвертик на

особисті витрати вже вкотре був пустим.

-         Бабуню, а мені потрібна святкова сорочка! Стара вже зовсім протерлась! А скоро

Великдень!

-         Нічого, нічого, онучку, ми обов’язково щось придумаємо! – заспокоювала бабуся. –

Пішли до зали, відпочинемо!

Богданко вийняв своїх солдатиків, яких він дуже любив. Це були не просто іграшки, це була вже ціла колекція, що дісталася йому від батька, і це було, мабуть, єдине, що зараз нагадувало Богданкові про ті дні, коли вони з батьком і мамою в дощові дні, гралися цими маленькими чоловічками. А після тривалих боїв, мама годувала їх смачним шоколадним печивом, яке вони так полюбляли.  Та зараз все це було в минулому, залишилось в пам’яті…  Велика  частина солдатиків з колекції пройшла через декілька рук, побувала в боях, і, звичайно, несе на собі сліди попередників, у вигляді поламаної зброї та ще багатьох недоліків. Та для Богданка це не мало значення. І кожного разу він все більше і більше захоплювався цими мужніми вояками.

У цей час бабуся, як завжди, увімкнула телевізор на свою улюблену передачу « Свобода слова». Влаштувавшись зручно в кріслі, вона приготувалась слухати.

« Годы независимости для нашей страны – период  упущенных возможностей: настолько неефективно был использован  экономический потенциал, полученный от СССР…», «Где независимость нашей страны, в чём она проявляется? Мы как были зависимыми, так такими и остались!...», « Я не хочу чтобы мои внуки и правнуки жили в такой стране…», «Государство не уважает права женщин…», « Есть дискриминация ВИЛ- инфицированных, почему медики отказываются помочать им?...», «Украина должна бать двуязычной страной…»

Бабуся вимкнула телевізор. Сіла знову в крісло, і, опустивши голову,  щось  шепотіла, та лиш іноді витирала сльози. Вона не розуміла, чого їй так боляче слухати вельможих панів, які роздумують про незалежність України російською мовою.

Богданка це не здивувало. Завжди після цієї передачі бабуня дивно себе поводила: довго мовчала, а замість пігулки для заспокоєння брала до рук шитво. Одного разу Богдан спитав її про це, та вона лиш повернулась до нього, і ще більше розплакавшись, відповіла, що йому, малому 8 річному хлопчику не зрозуміти того, як неприємно чути такі речі про свою Батьківщину, країну, в якій ти прожив із самого дитинства, боровся за її незалежність, єдність, соборність… Хлопець дійсно багато чого не розумів, тому і не ставив бабусі зайвих запитань.

Наступного дня пішов дощ. Та як хлопець не умовляв бабуню, щоб той залишився вдома, йому все таки довелося йти до школи.

Теплі краплі, падаючи на асфальт, ніби зливалися в одне ціле, утворюючи маленькі озерця. А внизу по дорозі і взагалі утворилась справжня річка. Тому, прийшовши зі школи, малий з друзями пішли туди пускати кораблики. А бабуся тим часом знову увімкнувши телевізор, готувала онукові сюрприз.

Хлопці були дуже щасливими, давши корабликам життя. Вони стежили, чий прийде до кінця калюжі першим. Коли навколо гудів радісний сміх дітвори, Богданко замріявся. Він уявив себе цим корабликом, який пливе по хвилях мрій, пливе у новий простір, як перед ним пливуть картини, люди, чарівні місця, пейзажі, обрії, долини…І тут його спіймав батько, і відразу стало дуже тепло, згадались усміхнені очі мами і сильні руки батька. Та автокатастрофа ніби забрала оте найдорожче, і нібито мрій і не було.  Чому так, що жахлива реальність може руйнувати дитячі мрії.

Прокинувшись зранку, він побачив перед собою щасливе обличчя бабуні Ганни, яка щось йому показувала. Щойно, відкривши очі, важко було щось розібрати, тому він усвідомив все лише через декілька хвилин. Бабуся давала йому сорочку, зшиту власноруч і на яку пішов не один вечір довгої зими, проведеної біля телевізора.

-         Бабусю, ти що смієшся з мене? Зараз таке ніхто не носить! – розсердився хлопець

-         Богданчику, ну подивись як це гарно, подивись які візерунки! – сказала бабуся, а після  деякої паузи вимовила, — тим більше, ти ж знаєш, що ми зараз не можемо дозволити собі, купити нову сорочку, а такої не буде ні в кого, бо вона тебе оберігатиме від дурного людського ока і життєвих негараздів.

         У хлопця просто не залишалося виходу, аби не одягнути вишиванку. Йому дуже не хотілося ображати бабусю, тому він пішов так до школи.

         Бабуся готувала пиріжки з яблуками. Аромат мимоволі розповсюдився по всій квартирі, по кожному її закутку. Кіт Мурчик так і обвивав бабусині ноги в надії на те, що вона поділиться і з ним.

-         Це пиріжки для Богданка, його улюблені. Тому прийдеться тобі потерпіти, Мурчику! –

Лагідно вимовила бабуня, дивлячись на котика.

         Вперше за декілька місяців у неї був гарний настрій. На вулиці світило сонечко, огортаючи теплим промінням холодну оселю та згорблену спину старенької.

         І тут до хати влетів заплаканий Богданко, на ходу знімаючи з себе вишиванку, він грюкнув дверима, закрившись у кімнаті.

-         Богданку, Богданку, що сталося? —  стукала в двері налякана бабуся.

Та відповіді не було, лиш чутно як за стіною плакав хлопець. Лиш через деякий час він

Наважився вийти з кімнати і пояснити все бабусі, яка вже і не знала, що думати.

-         З мене сьогодні знущалися цілий день, — почав хлопець. – І все через цю вишиванку.

-         Що в ній не так? – здивувалась бабуся.

-         Те, що це вишиванка! Хто зараз носить таке?

-         Але ж це традиційний український одяг, таке ніколи не виходить з моди, в цьому немає нічого такого!

-         Ну звичайно, ти просто нічого не розумієш, бабусю! З мне і так сміялися однокласники

за те, що я розмовляю українською, а вони всі по-сучасному, російською, і тут я приходжу у вишиванці!

-         Господь їм суддя, онучку! – заплакала бабуся. – А тато з мамою раділи б, коли

побачили  тебе такого гарного, вони все бачать з небес.

-         Ну якщо батьки все бачать – повірив малий,- то я носитиму її для них, в особливі дні.

Сказавши це, бабуся пішла на кухню, принесла онуку його улюблених пиріжків. Цього разу  вони вечеряли мовчки, кожен думав про своє. Бабуся про те, як схожий Богданко на батька: той же терновий погляд, і той же характер. Шкода, що вони не бачать, як дорослішає їхній син. Богданко же все дивувався, звідки бабуся вгадує його бажання. От і сьогодні йому ще в школі дуже хотілося пиріжків з яблуками.

         З того дня пройшов вже місяць. Великдень стукав вербовими гілками кожному у серце, запрошуючи знову і знову до вселенських добрих справ.

         Цього  великоднього ранку Богдан чекав з особливими почуттями. Він вірив, що в цей день душі найдорожчих людей спускаються на землю. Тому він повинен бути сьогодні красивим, святково вбраним. Бабуся Ганна також дістала зі скрині свою вишиванку, в якій вона ставала ніби молодшою та світлішою. Своїми рученятами малий клав до кошика духмяні паски, писанки, солодощі і перші весняні квіти. Дзвони кликали звідусіль людей, адже Великдень – це свято надії, віри в світле та чисте майбутнє. Сьогодні Богданко молитиметься за те, щоб збувалися дитячі мрії, аби не хворіла бабуня, щоб боженька пробачив всіх його кривдників і послав йому терпіння і любові долати життєві дороги.