-         Ось і розділили, — сказала бабуся. Біленька  хусточка  відтіняла її чорні брови і засмагле

обличчя. Ось хусточка зсунулась набік, і з-під неї вибилось пасмо сивого волосся. Очі в цей момент випромінювали тепло і щирість, та в них неможливо було  сховати краплинки суму ,  і очі самі по собі наповнились кришталево чистими сльозами.

-         Не сумуй! – ледь чутно вимовив Богданко, обнявши бабусю.

Вони розподіляли пенсію та грошову допомогу на опікунство. Блакитний конвертик на

особисті витрати вже вкотре був пустим.

-         Бабуню, а мені потрібна святкова сорочка! Стара вже зовсім протерлась! А скоро

Великдень!

-         Нічого, нічого, онучку, ми обов’язково щось придумаємо! – заспокоювала бабуся. –

Пішли до зали, відпочинемо!

Богданко вийняв своїх солдатиків, яких він дуже любив. Це були не просто іграшки, це була вже ціла колекція, що дісталася йому від батька, і це було, мабуть, єдине, що зараз нагадувало Богданкові про ті дні, коли вони з батьком і мамою в дощові дні, гралися цими маленькими чоловічками. А після тривалих боїв, мама годувала їх смачним шоколадним печивом, яке вони так полюбляли.  Та зараз все це було в минулому, залишилось в пам’яті…  Велика  частина солдатиків з колекції пройшла через декілька рук, побувала в боях, і, звичайно, несе на собі сліди попередників, у вигляді поламаної зброї та ще багатьох недоліків. Та для Богданка це не мало значення. І кожного разу він все більше і більше захоплювався цими мужніми вояками.

У цей час бабуся, як завжди, увімкнула телевізор на свою улюблену передачу « Свобода слова». Влаштувавшись зручно в кріслі, вона приготувалась слухати.

« Годы независимости для нашей страны – период  упущенных возможностей: настолько неефективно был использован  экономический потенциал, полученный от СССР…», «Где независимость нашей страны, в чём она проявляется? Мы как были зависимыми, так такими и остались!...», « Я не хочу чтобы мои внуки и правнуки жили в такой стране…», «Государство не уважает права женщин…», « Есть дискриминация ВИЛ- инфицированных, почему медики отказываются помочать им?...», «Украина должна бать двуязычной страной…»

Бабуся вимкнула телевізор. Сіла знову в крісло, і, опустивши голову,  щось  шепотіла, та лиш іноді витирала сльози. Вона не розуміла, чого їй так боляче слухати вельможих панів, які роздумують про незалежність України російською мовою.

Богданка це не здивувало. Завжди після цієї передачі бабуня дивно себе поводила: довго мовчала, а замість пігулки для заспокоєння брала до рук шитво. Одного разу Богдан спитав її про це, та вона лиш повернулась до нього, і ще більше розплакавшись, відповіла, що йому, малому 8 річному хлопчику не зрозуміти того, як неприємно чути такі речі про свою Батьківщину, країну, в якій ти прожив із самого дитинства, боровся за її незалежність, єдність, соборність… Хлопець дійсно багато чого не розумів, тому і не ставив бабусі зайвих запитань.

Наступного дня пішов дощ. Та як хлопець не умовляв бабуню, щоб той залишився вдома, йому все таки довелося йти до школи.

Теплі краплі, падаючи на асфальт, ніби зливалися в одне ціле, утворюючи маленькі озерця. А внизу по дорозі і взагалі утворилась справжня річка. Тому, прийшовши зі школи, малий з друзями пішли туди пускати кораблики. А бабуся тим часом знову увімкнувши телевізор, готувала онукові сюрприз.

Хлопці були дуже щасливими, давши корабликам життя. Вони стежили, чий прийде до кінця калюжі першим. Коли навколо гудів радісний сміх дітвори, Богданко замріявся. Він уявив себе цим корабликом, який пливе по хвилях мрій, пливе у новий простір, як перед ним пливуть картини, люди, чарівні місця, пейзажі, обрії, долини…І тут його спіймав батько, і відразу стало дуже тепло, згадались усміхнені очі мами і сильні руки батька. Та автокатастрофа ніби забрала оте найдорожче, і нібито мрій і не було.  Чому так, що жахлива реальність може руйнувати дитячі мрії.

Прокинувшись зранку, він побачив перед собою щасливе обличчя бабуні Ганни, яка щось йому показувала. Щойно, відкривши очі, важко було щось розібрати, тому він усвідомив все лише через декілька хвилин. Бабуся давала йому сорочку, зшиту власноруч і на яку пішов не один вечір довгої зими, проведеної біля телевізора.

-         Бабусю, ти що смієшся з мене? Зараз таке ніхто не носить! – розсердився хлопець

-         Богданчику, ну подивись як це гарно, подивись які візерунки! – сказала бабуся, а після  деякої паузи вимовила, — тим більше, ти ж знаєш, що ми зараз не можемо дозволити собі, купити нову сорочку, а такої не буде ні в кого, бо вона тебе оберігатиме від дурного людського ока і життєвих негараздів.

         У хлопця просто не залишалося виходу, аби не одягнути вишиванку. Йому дуже не хотілося ображати бабусю, тому він пішов так до школи.

         Бабуся готувала пиріжки з яблуками. Аромат мимоволі розповсюдився по всій квартирі, по кожному її закутку. Кіт Мурчик так і обвивав бабусині ноги в надії на те, що вона поділиться і з ним.

-         Це пиріжки для Богданка, його улюблені. Тому прийдеться тобі потерпіти, Мурчику! –

Лагідно вимовила бабуня, дивлячись на котика.

         Вперше за декілька місяців у неї був гарний настрій. На вулиці світило сонечко, огортаючи теплим промінням холодну оселю та згорблену спину старенької.

         І тут до хати влетів заплаканий Богданко, на ходу знімаючи з себе вишиванку, він грюкнув дверима, закрившись у кімнаті.

-         Богданку, Богданку, що сталося? —  стукала в двері налякана бабуся.

Та відповіді не було, лиш чутно як за стіною плакав хлопець. Лиш через деякий час він

Наважився вийти з кімнати і пояснити все бабусі, яка вже і не знала, що думати.

-         З мене сьогодні знущалися цілий день, — почав хлопець. – І все через цю вишиванку.

-         Що в ній не так? – здивувалась бабуся.

-         Те, що це вишиванка! Хто зараз носить таке?

-         Але ж це традиційний український одяг, таке ніколи не виходить з моди, в цьому немає нічого такого!

-         Ну звичайно, ти просто нічого не розумієш, бабусю! З мне і так сміялися однокласники

за те, що я розмовляю українською, а вони всі по-сучасному, російською, і тут я приходжу у вишиванці!

-         Господь їм суддя, онучку! – заплакала бабуся. – А тато з мамою раділи б, коли

побачили  тебе такого гарного, вони все бачать з небес.

-         Ну якщо батьки все бачать – повірив малий,- то я носитиму її для них, в особливі дні.

Сказавши це, бабуся пішла на кухню, принесла онуку його улюблених пиріжків. Цього разу  вони вечеряли мовчки, кожен думав про своє. Бабуся про те, як схожий Богданко на батька: той же терновий погляд, і той же характер. Шкода, що вони не бачать, як дорослішає їхній син. Богданко же все дивувався, звідки бабуся вгадує його бажання. От і сьогодні йому ще в школі дуже хотілося пиріжків з яблуками.

         З того дня пройшов вже місяць. Великдень стукав вербовими гілками кожному у серце, запрошуючи знову і знову до вселенських добрих справ.

         Цього  великоднього ранку Богдан чекав з особливими почуттями. Він вірив, що в цей день душі найдорожчих людей спускаються на землю. Тому він повинен бути сьогодні красивим, святково вбраним. Бабуся Ганна також дістала зі скрині свою вишиванку, в якій вона ставала ніби молодшою та світлішою. Своїми рученятами малий клав до кошика духмяні паски, писанки, солодощі і перші весняні квіти. Дзвони кликали звідусіль людей, адже Великдень – це свято надії, віри в світле та чисте майбутнє. Сьогодні Богданко молитиметься за те, щоб збувалися дитячі мрії, аби не хворіла бабуня, щоб боженька пробачив всіх його кривдників і послав йому терпіння і любові долати життєві дороги.

О фильме « Господин Никто» режиссёра Жако Ван Дормаля я знала давно, но всё руки не доходили сесть и посмотреть его. И вот наконец, от нечего делать, я решила всё таки осуществить давно задуманное. 

Двух часовой фильм пролетел у меня перед глазами, казалось, за минуту. Настолько затянул он меня в мир воспоминаний Немо Никто, что я не могла оторваться от экрана.

Картина начинается с того, что проснувшийся Немо Никто оказывается в далёком будущем, где ему уже 118 лет, и более того, он единственный оставшийся смертный на Земле. Последние дни старика транслирует реалити-шоу, всем интересно узнать о жизни человека, которого скоро не станет.

С помощью журналиста, который тайком пробрался в палату Немо, он начинает вспоминать отрывки из своей жизни. На этом и основан фильм: хаотичные воспоминания, рывки.  Иногда я просто не понимала, что происходит? Кто это? Почему так? Ведь только что молодой мистер Никто был парализован, а через минуту он уже знаменитый телеведущий, повествующий о теории Большого Взрыва…

Лишь позже я поняла, что это варианты жизни героя, в зависимости от того, какой выбор он сделал в той или иной ситуации.

Первый выбор, с которым столкнулся Немо ещё в детстве: с кем остаться после развода родителей, с мамой или с папой? И после этого начинается просмотр всех возможных вариантов развития жизни мальчика.

Чем сразу притягивает фильм? Цветами, буйством красок. В фильме прослеживается три основных сюжетных линий и каждая из них окрашена в свой цвет.  Объединив свою жизнь с Элизой, Немо познаёт мир полный депрессии и уныния, это — этюд в синих тонах. Выбрав Джин, Немо добивается материального благополучия и независимости. И жёлтый — цвет жизни и богатства — только подчёркивает это. А притча о прекрасной любви Немо и Анны — этюд в красных тонах, рассказ о любви и страсти.

«Господин Никто» — философский фильм, поэтому он будет интересен не только тем, кто без ума от актёра, сыгравшего главную роль, Джареда Лето, но и тем, кто любит поразмышлять над жизнью. В картине упоминается эксперимент с голубем, теория Большого Взрыва, принцип энтропии, понятие влюблённости и врождённого страха.

После фильма остаётся много вопросов. Фильм и построен на том, чтобы заставить зрителя думать, задаваться вопросами, но сам не даёт ни одного ответа. В этом и есть особенность «Господина…», он заставляет нас шевелить мозгами.

В конце фильма, у журналиста, которому рассказывает Немо о своей жизни, возникает вопрос, который не оставляет и нас, зрителей: так что же из этого всего реальность, а что выдумка? И Немо говорит, что каждая история – правильная, нет  неправильных решений, всё, чтобы мы не выбирали – это только наш выбор. И добавил, что ни его, ни журналиста на самом деле не существует: они все находятся в воображении мальчика, которому следует сделать выбор: остаться с папой или уехать с мамой. Стоя на вокзале, он просмотрел все варианты своей жизни. «Раньше он не мог сделать выбор, потому что не знал, что будет потом. Теперь он знает, что будет и потому не может сделать выбор».

После этого, Немо умирает и в эту же минуту время начинает идти вспять.

Даже описать  этот фильм трудно, хочется ничего не упустить, рассказать о малейшей детали, но всё же, ничто так хорошо не расскажет о картине, как она сама. Поэтому всем советую выкроить из своего графика два часика на неё, вы не пожалеете!